Дещо вщухають пристрасті навколо Закону про ринок землі. Багато хто з громадян скаже, що це затишшя перед бурею, оскільки земля сільськогосподарського призначення завжди була для українців найголовнішим у житті і виживанні. З історичного досвіду знаємо, що наші предки були землеробами а не кочівниками. Обробляли землю, сіяли жито, пшеницю, випасали худобу. Огороджували свою частку частоколом чи парканом, і в різний час по різному розпоряджалися землею якою користувалися.
Верховна Рада України в останньому голосуванні зупинилася на позначці продажу десять тисяч гектарів в одні руки, тобто одна юридична чи фізична особа може придбати до десяти або десять тисяч гектарів землі. Земельний мораторій має закінчитися після голосування у третьому остаточному читанні, яке відкладено, можна говорити на невизначений час, бо дискусії у суспільстві про проведення референдуму щодо продажі землі іноземцям продовжуються. Продовжуються дискусії та протести в Україні чи варто взагалі продавати землю.
Більше ста років тому, коли українські землі були у складі царської Росії, земля продавалася, першими хто запровадив мораторій на продаж землі була Центральна Рада на чолі з соціалістами Михайлом Грушевським та Володимиром Винниченком. Це сталося наприкінці вересня 1917 року, коли Центральна Рада проголосувала 2-й Універсал. Другим Універсалом було скасовано приватну власність, натомість йшлося, що вся рілля на території Української Народної Республіки переходила у власність «трудового народу». Правда, уже в листопаді цього ж року 2-й Універсал було доповнено, що земельний мораторій не поширюється на землевласників із земельним банком до 55 гектарів землі. За Гетьмана Скоропадського акцент робився на створені Державного земельного банку. Банк який мав за новими правилами Української Держави розпоряджатися землею. Прийшовши до влади більшовики із землею поступили так як обіцяли – націоналізували, простіше кажучи відібрали у всіх, нібито для всіх. У гасла: «заводи, фабрики – робочим, землю – селянам» люди повірили.
З такою ж радянською філософією українці живуть і по сьогодні. Мало хто розуміє що потрібно робити з сільськогосподарською землею, продавати чи залишати у державній власності. Краще щоб держава здавала в оренду, чи продати, на сьогодні, невідомо кому? Хоча, у принципі, відомо кому коли йдеться про велику кількість гектарів. Закон, і ситуація в державі яка воює, має вигляд, що скупкою землі займуться олігархи і багаті особи з різних країн.
Очевидно, що про продаж, купівлю сільськогосподарської землі треба було подумати на початку дев’яностих, коли не було ще олігархів і натяку на розкрадання державної власності сумнівними особами. Чомусь вважалося, що колгоспи були чи не найбільшим злом для обробки землі, і у більшості випадків не даремно. Саме тоді варто було і роздати людям землю, не тільки сільським жителям, але й і міським та прийняти відповідний закон. Тепер, коли у селі фактично залишилися лише люди які живуть за рахунок пенсії, велика кількість сіл є депресивними, закриваються школи і таке подібне, говорити про ринок землі з ними є мало ймовірно. Особливо коли йдеться про паї.
Паї було роздано тим хто працював у колгоспі, усі інші селяни, особливо ті, які працювали у містах паїв не отримали. Власники паїв, колишні колгоспники, як правило пенсіонери, отримують за свої паї мізерні кошти, у більшості своїй не розуміють що їм дасть закон який дозволяє продавати чи купувати землю. Саме тут криється найбільша небезпека ошукування власників паїв, куплять за безцінь, а пізніше продаватимуть набагато дорожче, і інші страхи, зокрема, просто обдурять пенсіонера і відберуть. У більшості своїй, селяни дивляться на продаж сільськогосподарської землі як на велику кількість фермерів, фермерами мали би стати не тільки люди з села, а люди з грошима з міста. Ринок землі у свідомості селянина, ринок середнього виробника, де у кожному селі буде створено умови для виробництва сільськогосподарської продукції, як приблизно у Польщі. Тут і збільшення кількості сільськогосподарської продукції, і робочі місця, і зайнятість, адже, потрібно буде крім працівників залучати під час збирання врожаю додаткові робочі сили, а також будувати інфраструктуру – спортивні, дитячі майданчики, місця відпочинку, проживання тощо. Село мало б відроджуватися. Але, чи буде так? Якщо міжнародний капітал давно зазіхає на українську землю. Наприклад, у певний період, як писала преса, одна із арабських країн запропонувала українському уряду триста мільярдів доларів за всю сільськогосподарську землю в Україні. На сьогодні усі хто більш менш розуміється на даній проблемі знає, що бажаючих купити, а точніше захопити українську землю є багато у сусідній країні агресорі Росії. Є і в інших країнах, нам говорять, що купувати зможуть тільки громадяни України, але ми знаємо, як багато законів обходять у нашій державі. Наприклад, як розуміти вислів, деяких представників великих сільськогосподарських підприємств, які мають тридцять чотири тисячі гектарів в оренді, що земля давно продається і купується. Закону нема, а вже порушення, за якими мали би бути покарання правоохоронних органів є. Людина яка хизується золотими ланцюжками на шиї, і в прямому ефірі говорить що земля уже продається і купується мала би бути викликана на допит і відповідати за ці слова. Але, на жаль, цього нема, тому вірити, що закон у якому йдеться про те, що іноземцям купувати землю не можна буде не доводиться.
Висновок простий, закон про продаж і купівлю сільськогосподарської землі не на часі. Люди не готові, готові тільки «мішки з грошима», люди для яких один мільярд американських доларів не гроші. Має бути державою, громадянським суспільством, проведено всеукраїнське пояснення доцільності продажу землі, вигоди і збитки. У підсумку має бути проведено референдум. Українці не повинні боятися завтрашнього дня, що їх у чергове ошукають, а навпаки мають сподіватися, що українська земля полита кров’ю наших предків принесе кожному певний дохід і вигоду.