Набагато простіше, ніж вирішувати складну проблему – взяти і поділити українців на «своїх» і «чужих» лінією зіткнення. І вже не важливо скільки років українцеві з того боку, до нього завжди може бути застосований сталінський термін «член сім’ї ворога народу». Лише за ознакою проживання.
Сьогодні ми дискутуємо щодо того чи надавати дітям з тих територій інші (не пільгові) умови для вступу. І все, в нашій уяві сюди вже натовпом їдуть діти «ополченців» забирати місця у наших дітей.
Відповідь на питання вчити чи не вчити дітей з окупації лежить у питанні – з ким ми воюємо? Тобто, хто наш ворог? Росія чи «донбаський народ»? Але є ще один розріз цього питання. А до кого ми звертаємось? До виборця чи до українця? Бо порядок денний виборця – це об’єднати свою маленьку групу. Порядок денний для українця – об’єднати свою країну.
Я бачу бажання деяких політичних сил утримати свій ядерний електорат подібним хейтерством. Та такий підхід точно не відповідає національним інтересам, в яких ми визнаємо ворогом Росію, а не т.зв «республіки» і «донбаський народ», в яких війна є міждержавною, а не громадянською.
Не зважаючи на спроби, ми все таки не змогли захистити українців в окупації від російської агресії. Але хіба можна робити їх ворогами через те, що вони вимушені були адаптуватись до умов окупації, бо держава не виконала свою функцію? До речі і не створила адекватні можливості для переселення на контрольовану нами територію
Третє — що стосується колаборації і зрадництва з того боку, у мене виникають паралелі з ІІ Світовою, коли радянська армія поверталась в Україну — у села і вішала/розстрілювала старост, мета яких була організація життєдіяльності села. Або — як після звільнення Радянський Союз депортував цілі народи. Тільки ми тепер засуджуємо політику Сталіна, але готові застосувати цю ж практику щодо окупованих українців у Донбасі та Криму.
У той же час нас є потужне (так, я боюсь цього слова, але вони потужні) політичне крило терористичної організації «Російська Федерація», яка приймала українську присягу, отримує українську зарплату і виступає від імені українського парламенту. І їм нічого не можна зробити. Хоча умови у них (та їхніх поплічників) і умови тих, хто живе в окупації — зовсім різні. Зрадники тут — мотивовані російськими грошима (у тому числі й через проросійські ЗМІ), колаборація там – частіше страхом та безвихіддю. Я вважаю, що питання дискусійне, — «де межа зрадництва». І однозначно можна говорити лише про одну категорію, яка має бути засуджена після війни – тих, хто вчиняв військові злочини. Але точно не про тих, чиї сусіди могли брати участь у військових діях проти України. Чи не про тих, які працювали у лікарнях та соцслужбах.
Четверте — ми часто мислимо з позиції жертви — ось приїдуть одиниці з проросійськими поглядами і будуть сіяти ці погляди у суспільство. А навіщо нам СБУ чи інші структури? Чому ми людей які їдуть звідти виключно як загрозу, а не як шанс проводити власну інформаційну лінію? В решті решт – вступають у виші діти у віці 17 років — коли ще не до кінця сформовані погляди. Якщо ми не здатні змінити їхні погляди в умовах вітчизняного інформаційного простору, — то це вже питання до нашої здатності взагалі захищати себе.
П’яте — люди з окупованих територій їдуть в Україну. Різних поглядів. Але проблема у тому, що їдуть не лише абітурієнти. І абітурієнти/студенти складають малу частину. Я не розумію, чому ми зосередились саме на дітях? Чому ми шукаємо ворогів серед них? І чому ми шукаємо лише ворогів?